Блог НТК

Пам’ятаю як у школі на уроках історії нас вчили, що Галичина – Український П’ємонт, що саме з Галичини почався національно-визвольний рух, що поки є Галичина є Україна і ще і ще і ще. Давно це було. Зараз часи, як-то кажуть змінились. Змінились і слова, які говорять про Галичину.


Відбулось, це в першу чергу завдяки Дмитру Табачнику, відомому своєю майже  патологічною ненавистю до галичан. Нагадаю, що саме цьому «історику» приписують фразу, що галичани – «це лакеї, які заледве навчились мити руки». Тоді, на жаль, ми нічого не зробили та своєї гідності не відстояли, (де були ті депутати, які зараз у нас відкривають громадські приймальні та все частіше перед виборами приїжджають вчити нас жити?), а тому хвороба під назвою табачникофренія почала прогресувати. Ще один вияв цієї болячки з’явився цього тижня.
Виявилось, що Міністерство освіти рекомендує школам передплатити журнал «Щедрику ведрику» в якому безсовісно та примітивно принижуються галичани. Просто прочитайте витяг із статті присвячені Галичині у цьому журналі: «По-перше, існування галичанина зав’язане на селі і в нього відповідно селянське мислення – «на хлопський розум». У п’ятницю обласні центри на третину пустіють, люди ро’зїжджаються по області, для того щоб в понеділок знову наповнитися жителями сіл і містечок, «затарених» бульбою, буряком, цибулею, яйцями, молоком і всім, що допомагає виживати в західноукраїнському неіндустріальному місті.

По-друге, на ринку праці Галичини не існує таких професій як рерайтер, PR-консультант, екзистенційний психотерапевт, бо де просте життя – там проста робота – шофер, будівельник, медсестра, продавець. Максимум, про що може мріяти галичанин з вищою освітою в рідному місті – це робота клерком в регіональній філії великої компанії або банку. Не буває галичан космонавтів, конструкторів, олігархів і великих політиків. Проте серед галичан відомі такі шоумени, як: Віктор Павлік, Андрій Кузьменко, Юрій Горбунов».

Саме на таких диких ідеях міністерство освіти планує виховувати тисячі українських школяриків. Стурбованість викликає і те що журнал містить ще й велику кількість помилок, вульгарних анекдотів та іншого непотребу, який не те що дітям, а й дорослим не рекомендується читати. Окрім цього вражає низька фаховість підготовки статтей та верстки. Проте повноколірний друк, дорогий папір та немалий тираж вказують на серйозний розмах даної акції, що безперечно має на меті черговий раз посварити між собою українців.