Блог НТК

Вранішні  сонячні зайчики граються на різнобарвних обкладинках книжок, що чекають біля Федорова свого покупця. Щоб хоч якось заповнити час до прибуття трамвая, без особливою уваги берусь розглядати їх. Нарешті під’їхала «сімка» і за мною зачинилися двері. Ще мить – і під монотонне поскрипування старенького львівського міського транспорту перед очима пропливають невисокі будинки Личаківської. Уже зовсім близько до зупинки на Мечнікова ще раз обдумую свій вчинок. І наважуюсь.
Будинок № 106 на Костя Левицького оточений мовчазним натовпом. Люди немов усі враз втратили дар мови. Зустрівшись і на мить обмінявшись поглядами, одразу ж відводять очі. Сором, страх, непевність…
Я, як і мої друзі, майже нічого не знаємо про Івасюка. Та ми чули його в «Червоній руті», «Двох перстенях», «Водограї», які часто разом співаємо. Знаємо тільки одне : Його ВБИЛИ. Але всі мовчать.
Пригадую, якось на початку травня, коли гучною компанією сиділи в брюховицькій «Волне», до нас підійшов дядько, правда, уже напідпитку, і вказуючи на мій стілець, сказав: «Тут вчора сидів сам Івасюк». Ніхто йому не повірив. Зрештою, чутки по Львові ширилися різні. І нічого вголос…
Хтось сказав, що чекають на машину з консерваторії. Стрілки годинника зупинились на одинадцятій. Позаду чую притишені голоси: «Я бачив, як в будинок заходили Білозір з Яремчуком. Друзі…»
Порушуючи бриніння тиші, з Мечнікова під’їжджає старенький грузовик. Водій намагається відчинити борти, що видають ржаве скрипіння і не хочуть йому піддаватись. А з вікна першого поверху чути плач, біль, скорботу. Поступово у дверях з’являються рідні, друзі, близькі і дубова труна, вкрита гілками калини і вишитими рушниками. Ніхто не звертає уваги на машину. Івасюк достойний того, щоб Його несли на раменах друзі. І вони достойні цього.
Мовчазна процесія поступово рухається до Личакова. Сонце немилосердно пече, наче хоче все спопелити на цій землі. Наближаємось до цвинтаря. Тисячі пар очей зупиняються на вготованій Івасюку могилі. Я не розумію, ми всі не розуміємо, хто є хто. Біля мене звичайний студент, чи завтра з його доносу когось виженуть з університету. Але про це можна тільки думати, і мовчати, мовчати ,мовчати.
Труну ставлять біля ями. Хтось таки наважився сказати прощальне слово. Вітер доносить тільки куски слів. Хор, мабуть студентів консерваторії, засівав «Чуєш, брате мій»  Кличуть кру – кру –кру… заки море перелечу…крилонька зітру.
З важким серцем прямую додому. Колись ми знатимемо правду, вірю, що ми її почуємо, - ніби читаю між холодно-чорною бруківкою. Хтось наздоганяє. Це мій знайомий художник: «Що, і ти тут, мала? Прогуляла комсомольські збори, про які оголосили зранку. Чув – чув. Присутність обов’язкова. Ми втратили Генія. Чула, як говорив Ростик Братунь? Голос тремтів, зривався, але не побоявся. Перед труною йшла Оксана, донька Патика, несла портрет Володі. За нею – Яремчук і Дутківський з величезним оберемком білих квітів, що надіслала Ротару ».
Зараз вечір. Сонце червоно заходить над Львовом і ніби посилає останні промені на Личаків. Помер Великий Маестро. Я лише одна з тисяч, що сьогодні провели йогов останню путь. Я не в змозі описати цю величезну трагедію, біль рідних і втрату для України. Та хтось на гуртожицькій кухні вдарив у гітарні струни і засівав перші акорди:
Червону руту
Не шукай вечорами…
Уявляю Івасюка і його очі кольору неба. там він, мабуть, співає і зараз. То ніби голос Володі звучить вдалині: «Старички, я завжди буду з вами».